Село, а колись містечко Зарічанка (до 1947 року воно мало назву Лянцкорунь), на сьогодні не може похвалитися якимись аж занадто цікавими пам’ятками архітектури чи історії. Колись їх було нівроку, але всі вони зникли у буремному ХХ столітті. На сьогодні інтерес викликає хіба що старий цвинтар. Він дійсно дуже цікавий і до певної міри унікальний. Принаймні — своєрідний.
Але перш ніж перейти до некрополістики, розповімо про одну містично-розпутну історію, що трапилася у цьому селі 1756 року. Вона настільки яскрава, що ми не могли пройти повз.
У центрі цієї досить незвичної і надзвичайно скандальної історії опинився знаменитий містик, шахрай і псевдомесія Яаков Франк (він же Яаков Лейбович).
У середині XVIII століття створена ним секта «франкістів» набула неабиякого поширення серед євреїв Речі Посполитої та, особливо, на Поділлі.
Вчення «машиаха» Франка стало вершиною розвитку «сабатіанства» — містичної течії в юдаїзмі, фундатором якої став відомий талмудист і кабаліст зі Смирни (Туреччина) Шабтай Цві (він же Саббатай), який 1665 року проголосив себе тим самим Машиахом, на якого так довго чекав єврейський народ.
Суть вчення Саббатая (на портреті) полягала в розвитку поняття «кліппот» (івритське — «шкаралупи»). За кабалістичним вченням Іцхака Лурії, авторитетного як серед хасидів, так і сабатіанців, «кліппот» гріха утримує у собі частки Божественного Сяйва, як шкаралупа — ядро горіха. Тобто зло — це сховане в шкаралупі гріха добро.
Саббатай з цієї ідеї зробив досить парадоксальний висновок: чим більше грішити, тим більше в шкаралупі зла накопичиться добра. Відповідно, коли Машиах своєю волею розіб’є шкаралупи-кліппот, тим більше Божественного Сяйва (добра) звільниться. Отож, панове, нумо максимально грішити!
Новий «Машиах», Яаков Франк, дещо вдосконалив головну ідею Шабтая Цві про те, що для досягнення вершин праведності треба спочатку максимально згрішити. Головне ж послання, з яким Франк вийшов до людей, звучало: «Я прийшов позбавити світ будь-яких законів і статутів, що існували дотепер».
Франк пропонував своїм послідовникам зануритися в розпусту й інші гріхи, порушувати усі можливі заборони Тори ще й тому, що це, нібито, наблизить прихід Машиаха-Месії, який (за однією із версій) повинен з’явитися, коли людська зіпсованість та гріхи досягнуть своєї межі.
Аби пришвидшити прихід Машиаха, сектанти грішили, як тільки могли, і навіть влаштовували ритуальні групові оргії. Останнє стало відоме загалу після того, як 19 грудня 1756 року учасники однієї з таких сексуальних забав, що відбувалася в містечку Лянцкорунь (сьогодні с. Зарічанка), були захоплені в самій розпал дійства представниками єврейської громади та місцевої влади.
У XVIII столітті за усіма законами ритуальна оргія була жахливим злочином, і учасники мали бути жорстоко покарані, а організатору світила смертна кара. Але Франк не лише з тієї халепи виплутався, а й отримав чималий профіт… Подальші пригоди цього псевдомесії ми опустимо, просто розповідати про Зарічанку/Лянцкорунь і не згадати таку детективно-містичну сторінку її історії — гріх.
Цвинтар з козацькими хрестами
Старий цвинтар розкинувся біля самої дороги, що відгалуджується від траси Тернопіль — Кам’янець-Подільський у бік Скали-Подільської. Його добре видно від дороги.
Аж занадто поважним віком він похвалитися не може (найдавніші надгробки тут датуються першою половиною або серединою XIX століття, тоді як у сусідніх Іванківцях чи Китайгороді є пам’ятки кінця XVIII століття). Проте абсолютна більшість місцевих хрестів-надгробків — це типові для цих теренів плоскі хрести, вирізані з монолотного шматки вапняку. На цьому «типовість» закінчується.
Якщо на інших цвинтарях цього мікрорегіону часто зустрічаються хрещаті форми, то в Зарічанці вони майже відсутні. Натомість основний масив тут складають лапчасті хрести (або хрести із розширеними раменами): їхні краї плавно розширюються на кінцях, нагадуючи лапи або трапеції, але залишаються рівними або заокругленими, без виїмок. У народі та краєзнавчій літературі такі архаїчні кам’яні пам’ятки часто узагальнено йменують «козацькими хрестами».
Що цікаво: оцим лапчастим хрестам притаманна ще одна деталь — у багатьох випадках вони по центру додатково прикрашені рельєфним зображенням таких самих лапчастих хрестиків!
Чому так — вірогідно, якогось глибокого сакрального пояснення тут немає. Швидше за все, маємо справу з місцевою «модою», зав’язаною на конкретному майстрові чи локальному осередку каменярського промислу.
З неприємного: цвинтар лежить не на околиці, як зазвичай, а у досить жвавому місці, через що подекуди страждає від вандалізму.
Цікавою є і невелика капличка у вигляді хреста. Це не надгробок, а сакральна фігура, що вказує на освяченість цієї території.
Текст: Дмитро Полюхович
Фото старої єврейської Лянцкоруні: Павло Жолтовський (1930-ті роки)
Сучасні фото: Роман Маленков (літні) та Дмитро Полюхович (осінні)
